Народить мавпа – мавпеня,

Сова, звичайно, - совеня,

І кенгурятко покладе

Кенгурка-мама у торбину.

Слониха родить слоненя,

Лисичка – хитре лисеня…

Чому ж людина не завжди

На світ народжує Людину?

Як боляче, о як нестерпно боляче –

Не стримати, не вгамувать сльозу гірку.

Яку ж ми втратили людину сонячну –

Таких, як він, не часто стрінеш на віку.

Прощай, солдате, – світу визволителю,

Що значить пекло, ти пізнав вже на землі.

Віршів твоїх, наш дорогий учителю,

Тепер в раю чекають райські солов’ї.

Часто бачу я сон, що у небі лечу, мов лелека,

Лиходій-буревій мої крила вітрами лама.

І летіти мені може близько, а може далеко –

В подарованім небі навіщо літати дарма?

Я знайду в собі сили розправити зламані крила

І своєю душею з любов’ю весь світ обійму,

Розгорну над Землею любові рожеві вітрила,

Щоб забула вона назавжди про біду і війну.

Вже зима кружляє з осінню моєю…

Як її безжально запорошить сніг,

Упаду на землю світлою зорею,

Відлечу, як птаха, в інший, теплий світ.

І уже без мене забуяють трави,

Журно засурмлять у небі журавлі.

А барвінок цвітом знов затче галяви

Й очі пролісків здивуються весні.

Все повториться. Із килимом зеленим

Прийде веснонька і літо золоте.

І онука доспіває хай за мене,

Хай домріє, докохає, доцвіте…

Однолітки мої, несу на суд до вас

Гаптований рушник своєї долі.

Все починалось тут, де був наш дружний клас

У незабутній, кращій в світі школі.

Парфум французьких ми тоді не знали,

І цінували зовсім інше у житті.

Не „по одежці” друзів зустрічали.

Уже давно ми розлетілись по світах.

Та через далі, роки і розлуки

Я не була в житті, мов той безкрилий птах –

Мене тримали завжди друзів руки.

Хоч і відтьохкали вже наші солов`ї

Й не кличуть за село далекі далі,

Які ж ви, друзі, всі для мене дорогі,

Які ж ви всі потрібні і бажані!

Хоч і відтьохкали вже наші солов`ї

І скоро в небо журавлі покличуть,

Але всміхайтеся життю, друзі мої,

Бо посмішка людині кожній личить!

Невдоволені завжди і всім,

Хто себе віддає на тортури

Повсякденним турботам дрібним.

Все в хворобах (а хто з нас здоровий?),

Все в нещастях (щасливих назвіть?),

Все в проблемах своїх дріб’язкових,

Їм і райдуга сіра й немила,

Сіре небо і сіра трава.

І сіріє, сіріє людина,

Коли сонця у серці нема.

Посміхнувшись, відкрийте світанок,

Що з холодної виріс пітьми,

Запросіть в душу сонячний ранок –

Світлим сонцем живіть між людьми!

Вчорашній сніг вже полива дощем –

Щось незбагненне коїться на небі.

А в серці щем, такий болючий щем,

Бо й цю весну стрічаю я без тебе.

Матусю, рідне сонечко моє,

Хоч уві сні поговори зі мною.

Мінливу нитку днів життя снує,

Та біль моєї втрати час не гоїть…

Твоє ім’я-молитву шепочу,

Прости, прошу, за все, в чім завинила.

Тобі – святій – запалюю свічу.

Тепер мій Храм там, де твоя могила.

Мама журавкою вже за межу відлетіла,

Мов зупинилась у часі життя течія.

Як же то страшно – з тобою ми осиротіли,

Сонечко яснеє, рідна сестричко моя.

Ти погукаєш – я серцем до тебе озвуся,

Хай допоможе у скруті нам Боже ім’я!

Ніжно душею до тебе завжди пригорнуся,

Сама найкраща у світі сестричко моя.

Зіркою з неба матуся до нас усміхнеться,

В зграйку злетиться уся наша дружна сім’я.

Знаю, затулиш крильми, як біда замахнеться,

Сива голубонько, рідна сестричко моя.

Тож збережімо вогонь материнського серця,

Хай ще ясніше він знов, той вогонь, засія

В душах онуків, немов в кришталевих озерцях,

Зіронько ясная, рідна сестричко моя!

Уквітчані бровами барвінковими,

Твоїх очей нехай синіють проліски,

Нехай всміхаються калинові вуста.

Як я люблю тебе, моя чарівна донечко!

Я так люблю тебе, моя надіє золота!

Промчать літа, дощами умиваючись,

Радіючи, сумуючи, кохаючи.

Життя прожить – не те, що поле перейти…

Я Господа молю, щоб на порозі старості

Була з тобою донечка така, як в мене ти.

По намерзлих шибках я малюю весну,

Я малюю її первоцвіти,

В оксамити вбираю галяву рясну,

Бо так хочеться сонцю радіти,

Бо так хочеться серцем зігрітись твоїм

І напитись медового трунку,

Щоб очам і рукам ти повірив моїм,

Як зіллються вуста в поцілунку.

Щоб забути про все у цю мить чарівну,

Ми з тобою удвох, наче діти,

По намерзлих шибках намалюєм весну –

Будем щастю п’янкому радіти.